Мій Янгол
Сни віщі
Навіщо
Приходять до нас на побачення,
Пробачать чи знищать –
Немає ніякого значення.
(Анатолій Марущак)
– Вітаю тебе, хлопчику мій – прошепотіла золотоволоса жінка над хлопчачим вушком, він заворушився прокидаючись
– Гей, чоловіче, ви вже занадто дорослі, щоб спати по півдня, та муркотіти до матері – почувся звучний батьківський голос. Артем посміхнувся та розплющив очі. Батьки схилилися над ліжком сина та, всміхаючись, ховали за спинами подарунки, але обгортки занадто голосно шурхотіли.
Вже шістнадцять років поспіль 25 липня о шостій ранку, бо саме о цій годині Артем побачив світ, батьки, знаючи його совиний характер, піддавали хлопця подібним тортурам, щоб поздоровити із визначною датою у житті цілого людства, а саме, із днем його, Артемового, народження. І кожного разу бідний хлопчина їм пробачав. А, що ж робити? Батьки іноді не відають, що творять. Ну, нічого він теж, дещо їм приготував.
– Мамо, тато – почав Артеме, зловивши батьків на кухні, коли вони прилаштовували свічки до чудового різнобарвного торту
– Артеме, сонечко, чому ти залишив гостей? – здивувалася мати
– Вони там зараз наодинці із твоїми неймовірно смачнючими шедеврами, мамусю, нічого
– Ну, так, що сталося, чоловіче? – посміхнувся батько
– Я збираюся покинути школу.
– Що!? – ахнули батьки разом і Артем трохи злякався, ну, не почнуть же вони на нього кричати у день його народження та ще й у присутності сторонніх.
– Так – почав він невпевнено – Я збираюся поступити до технічного коледжу, а потім вже й університет собі оберу за бажанням
– А як же ж іноземна філологія?.. – засмучено поцікавилась мати
– Мамо, іноземні мови я і так зможу вивчити, аби бажання було, а от дещо технічне таке чоловіче… розумієш, без спеціальної підготовки, без навичок…
– Ну, і яку ж таку „чоловічу” спеціальність ти збираєшся здобути? – пригнічено спитав батько
– Річ у тім – почав хлопець, ретельно добираючи слів – що мене вже фактично зараховано до коледжу.
– Зараховано?
– Фактично?
– Так… в цьому році, на олімпіаді з фізики, де я здобув друге місце, мені випала нагода вступити до цього закладу достроково, тобто я пройшов за конкурсом.
– Пройшов за конкурсом. – констатував батько похмуро
– Так – заквапився Артем – я вирішив вхопитися за цю нагоду…
– Вхопитися. – знову констатував чоловік, і це було вірною ознакою того, що він мовчки лютує
– Тато…
– Що „тато”? Про яке ще „своє рішення” ти хочеш нам із матір’ю розповісти?
– Розумієш…
– Навряд чи, Артеме
– Але ж, тато…
– Богдане…
– Що, моя люба Надіє? – він повернувся до дружини – Наш любий синочок обрав чудовий спосіб поздоровити нас зі своїм народженням, продемонструвавши нашу незначущість у його дорослому та великому житті.
– Тато, я не збирався…
– Чуєш, кохана, – він продовжував звертатися до дружини – він не збирався.
Тільки-но Надія збиралася сказати, щоб усі заспокоїлися, сіли та по-людськи, без зайвих промов та емоцій, поговорили, як Артем залишив кухню, а потім і квартиру.
– Тьотю Надю, що сталося? Де Артем? – на порозі кухні з’явилися хлопці
– Він… – здивувалася Надія – він на вулицю вийшов подихати, Пашо, може підеш подивишся, як він там – хлопець наказав друзям його чекати, а сам вибіг слідом за Артемом
Павло знайшов друга на лаві біля будинку.
– Що сталося?
– З батьками посварився – похмуро повідомив хлопець
– Через коледж?
– Саме так.
– Значить, не зрозуміли – Павло прилаштувався поряд
– Не зрозуміли.
– Що думаєш робити?
– Я міркую. – Павло хитнув головою та замовчав. Завжди, коли Артем повідомляв, що він міркує, найкращим проявом підтримки та розуміння було мовчання. Цю рису характеру Павла Артем дуже цінував.
Через деякий час хлопець зітхнув, і Павло зрозумів, що вже можна поставити запитання.
– Ну, що?
– Знаєш, Павко, я занадто люблю своїх батьків, щоб зайвий раз псувати їм нерви. Закінчу школу, а потім побачимо.
– Артеме, а як же твоя мрія?
– Я образив батьків, вони на це не заслуговують, а мрія нікуди не втече. Ходімо?
– Ходімо. Тільки я без тебе там вчитися не хочу і не буду. Збиралися разом вступати до коледжу – не вийшло, тоді разом до ВУЗу вступимо.
– Домовились – посміхнувся Артем, і хлопці повернулися до дому.
Пішли гості і Артем зайшов до кухні, мати мила посуд, а батько складав у великій кімнаті стіл. Син поцілував матір у духмяне волосся та легенько відштовхнув:
– Дай я – і продовжив розпочату матір’ю справу.
– Ну, що вирішив? – зайшов батько, Артем перервав на деякий час миття і подивився на батьків
– Я хочу вибачитись – почав він важко зітхнувши – якщо образив тим, що… не порадився із вами, і якщо ви вважаєте, що мені не слід квапитись із навчанням, то я не сперечатимусь. Я визнаю, що у цьому випадку вам дійсно видніше.
Батько мовчки кивнув, і Артемове серце стиснулося, адже йому так хотілося, щоб вони його зрозуміли.
– А яку спеціальність ти обрав? – похмуро поцікавився Богдан
– Я хотів би займатися програмуванням – тихо, але впевнено відповів Артем
– Мене із матір’ю цікавить от що, чому ти із самого початку не поділився з нами своїми думками, своїми прагненнями? – хлопець подивився на матір та зітхнув
– Я не знаю – чесно зізнався він – не знаю – Артем опустив очі і не побачив, як батьки переглянулись посміхаючись.
– Синку, ми за тебе дуже раді – хлопець подивився здивовано – дійсно – Надія посміхнулася
– Правда?
– Якщо ти відчуваєш, що це твоє – будь ласка – Артем радісно усміхнувся й обійняв обох батьків одночасно
– Ви найкращі! І от, що я вам скажу – хлопець подивився на рідних – тільки у таких чудових людей, могла з’явитися така неповторна особистість, як я – батьки розсміялися – ви ще будете мною пишатися! Обіцяю! – Артем поцілував матір та обійняв батька.
– Пашо… – шепотів Артем в трубку, а на іншому кінці чулося якесь сонне булькотіння – Пашко!
– Га! – злякався Павло – Артем! Це ти, чи в мене глюки?!
– Це я, я
– А чому серед ночі телефонуєш, тебе батьки вигнали?! – здогадався хлопець і почув сміх Артема
– Ні, у мене все гаразд, зустрічаємося завтра о 10 ранку біля гармати, зрозуміло?
– Зрозуміло.
– Добраніч
– Добра… рого ранку, хлопче – пробуркотів Павло
– Не хлопче, а чоловіче.
– Чого?
– Того – Артеме кинув трубку та закривши очі миттєво заснув.
Ранок видався сонячний, яскравий, як прозора срібна рідина, що звуть водою, коли вона наповнює кришталевий бокал та виблискує, виблискує, виблискує…
– Привіт, Павло-олімпієць! – хлопець повернувся, вічно Артем примудряється з’явитися непомітно.
– Привіт, чоловіче – посміхнувся Павло – Що то вчора за романтичне шепотіння в трубку посеред ночі було? – Артем розсміявся
– Ми вчора із батьками поговорили і вони не мають нічого проти, навпаки! Пашко, так добре, коли тебе розуміють – зітхнув Артем – Мені так пощастило із батьками! – радісно сказав хлопче, а потім злякався, що засмутив друга, адже батьки Павла загинули, коли він був ще маленький, і весь цей час він жив із бабусею, вона чудова, ця літня жіночка, але ж батьки… – Вибач, друже
– Нічого
– А ще – раптом згадав Артем – мені сьогодні такий сон чудовий наснився…
– Дівчина? – всміхнувшись поцікавився Павло
– Чудові очі, чайного кольору, знаєш такий коричневий, але дещо червонуватий колір… – Павло хитнув головою, розуміючи
– А далі? Що крім очей більш нічого? – Павло дещо розчарувався, коли Артем підтвердив його здогадку
– Тільки ці очі на фоні ясного блакитного неба із майже прозорими пухкими хмаринками.
– О – посміхнувся Павло – так ти у нас поет!
– В житті треба вміти все – повідомив Артем, як їх хтось покликав
– Хлопці! А я вам дещо розповім – перед ними стояла смаглява жінка у яскравому одязі
– Ні, дякуємо – посміхнувся Павло – ми самі будуємо наше майбутнє, оцими руками і сьогодні
– Розумний хлопець – промовила жінка – у тебе велике майбутнє, і перше місце на олімпіаді по фізиці – це тільки початок – друзі тільки хлопнули очима здивовано – А ти – вона звернулася до Артема – ти теж багато чого досягнеш, станеш поважною людиною, батьки пишатимуться тобою, вони і зараз тобою пишаються – Артем посміхнувся – і кохання в тебе буде велике, але не поспішай, прийде час знайдеш карі очі, що приходять до тебе уві сні – хлопці застигли – Але пам’ятай, чоловіче – Артем відкрив рота, а вона посміхнулася – щоб знайти свого янгола необхідно бути дуже уважним, адже не треба брати собі за мету знайти саме істоту, що кличе себе янголом, бо є ризик піти хибним шляхом. Будь уважним, хлопчику, і ти не помилишся. Бувайте, хлопці, вибачайте, чоловіки – жінка розсміялася та пішла.
Знадобилося трохи часу та багато морозива, щоб хлопці оклигали та перетравили надану їм інформацію.
Але часу на роздуми було небагато, життя іде занадто стрімко, щоб зупинятися і розмірковувати над пророцтвами, чого б вони не стосувалися.
Що це за вік – 16 років? Коли все здається так просто і так легко, коли ти точно, як ніхто інший у цьому світі знаєш, як саме треба жити, і неймовірно здивований, що люди довкола живуть інакше. А ще, саме в цей період нашого життя ми відчуваємо себе особливими, саме тими обраними, що мають зміни все довкола, маємо знання та маємо сили… але не маємо сміливості. Проте маємо бажання прямувати далі.
Минуло півроку, навчання рухалося дуже стрімко. Ні, звичайно, як для кого, але для наших хлопців, вибачте, чоловіків навчальний процес забирав 20 годин на добу. Єдине, за що хвилювалися батьки, так це чи вистачить днів у році, щоб Павло та Артем встигли змучити викладачі до того стану, коли вони почнуть консультуватися в учнів, а не навпаки. Більшість вже зараз нервово здригались, коли хтось з двох підіймав руку, щоб поставити запитання, бо що ж буде, коли вони не знатимуть відповіді?! А нічого, коли подібне траплялося, наступного разу хлопці самостійно готувалися та доповідали. Тільки два рази на рік вони мали повне право погомоніти з того, чи іншого приводу, тобто на тему якогось з екзаменаційних білетів. Якщо звичайно не трапиться така неприємність як так званий „автомат”.
Павло непомітно штовхнув Артема, щоб той прокинувся.
– Май совість – він прошепотів – ще трохи і ти почнеш хропіти, що про нас подумають любі викладачі?
Артеме насилу розплющив заспані очі.
– Шо… що сталося? – пробулькотів він нерозбірливо
– У-у… ми знову бачили карі очі уві сні?
– Ні – прийшов Артеме до тями – цього разу довге темне волосся… – хлопець зітхнув, посміхаючись – воно так чудово виблискувало в яскравому сонці…
– Пацієнте – комічно насупився Павло – то ви дуже хворі – хлопець підібрав губи.
– Може бути, дуже може бути.
Прийшов час випускних іспитів та вступної співбесіди, хлопці потрапили одразу на другий курс Державного університету, однак…
– Пашо, ти, мабуть, мене зараз зненавидиш, але я повинен тобі це сказати – Павло насупився над чашкою кави, ніби дійсно готувався його ненавидіти – мені все ще подобається навчання, але мені подобається скоріше, сам процес, аніж кінцевий результат, і ще я зрозумів, що наука – це не моє, мені потрібно мати щось реальне в своїх руках, живу справу, тому я дещо вирішив – заявив Артем і Павло підняв одну брову – звичайно, навчання я не кину, але через рік хочу додати ще й економіку – Артем подивився на реакцію друга, він сидів мовчки – після закінчення університету я хочу розпочати свою справу
– Яку? – поцікавився Павло
– Поки що не знаю, але час підкаже, ще кілька років попереду, але я маю мету.
– Через рік я візьмусь за „право” – Артем уважно придивився до хлопця – яке б діло ми не розпочали, нам все одно знадобиться юридична освіта. У симпатичному студентському кафе гучно пролунав радісний чоловічий сміх.
Через декілька років так і сталося, кожен з хлопців дотримав свого слова: до інформаційних навичок додалися ще й економічні – у Артема та юридичні — у Павла. Спочатку вони влаштувалися працювати в приватне підприємство, займалися програмуванням, встановленням систем на домашніх та професійних ПК, потихеньку перейшли до перепродажу потриманої техніки, з часом організували власну справу з продажу побутової техніки та професійного обладнання.
– Сьогодні ми зібралися, щоб відзначити день народження нашої спільної справи, — розпочав Артем із келихом шампанського в руці – хоча, ми вже так давно дружимо, що здається ніби ніколи не робили нічого окремо. І сподіваюся, що як би не склалося наше життя, як би воно нас не випробувало, ми назавжди залишимося друзями, такими як зараз, якими були завжди. Будьмо.
– Будьмо! – підхопили всі присутні.
Поки новоспечена організація під керівництвом двох відомих святкувала початок доволі перспективної справи, голови цієї самої справи відбули на свіже повітря покурити, адже веселі співробітниці наполягали на святкуванні саме в тому закладі, де не палять.
– Артеме, хочу із тобою домовитись – Павло випустив струмочок диму
– Слухаю, чоловіче.
– Я хочу, щоб ти очолив нашу організацію – Артем здивовано насупився – Так, саме ти серце та мозок нашої справи, я відданий тобі, але не можу цілком присвятити себе бізнесу, хоча не відмовляюсь від співпраці. Просто може статися так, що мені доведеться присвятити більше часу вітчизняній та не зовсім науці, а це така справа, що в одну мить може поглинути і я не хочу цьому опиратися, це справді моє.
– Розумію тебе, друже, навіть і не думай виправдовуватися, чуєш? Як би я мав хоч крихту того таланту, що є в тебе, такий розум та цілеспрямованість… – Артем перевів подих – мені не потрібні твої пояснення, я тебе розумію та поважаю твоє рішення – Павло не зміг подякувати, лише поклав руку на дружнє плече і вони трохи постояли мовчки.
– Давно тебе не питав – промовив Павло нарешті – чи ти все ще бачиш ту дівчину, що приходила до тебе уві сні
– Найцікавіше те, що її я не бачу, це ніби якась загадка, шарада, пазл, калейдоскоп підказок, як мапа для пошуків старовинного скарбу – Павло підняв одну брову, прислухаючись – я не бачу цільного образу, а тільки деякі частинки
– Це тільки зображення?
– Раніше так, — Артем випустив трохи сизого диму – а нещодавно у мене в голові засіла фраза „мій янгол”, ніби я побачив це десь, чи почув…
– Так може дійсно почув, чи побачив, — Павло подивився на друга – це доволі поширене словосполучення
– Так, можливо, ти й правий
– Можливо – передражнив Павло.
Вони мовчки затягнулися та випустили по кільцю диму.
– Треба кидати курити – заявив Павло
– Треба – погодився Артем, вони подивилися один на одного, та, не змовляючись, кинули недопалки подалі. Із палінням було покінчено.
Тієї ночі все склалося до купи, ніби його молитви було почуто.
Дівчина із довгим темним волоссям, що виблискувало жовтогарячою хвилею у весняному сонці, роздивлялася щось у вітрині магазину, назва якого здавалася дуже знайомою і це волосся він вже десь бачив, але воно виглядало дещо інакше. Риси її обличчя нечітко відбивалися у склі, до того ж, вона прикривала очі рукою, мабуть, від сонця.
„Мій Янгол” вимовили її губи, це точно, і вона посміхнулася. Артем наблизився до неї, дівчина обернулася, побачивши його відбиття поряд і він прокинувся.
Молодий чоловік голосно зітхнув. Єдине, що нового для себе він відзначив: у неї світла шкіра, без жодного сліду засмаги. І це на півдні країни! Може здалося?
Коли сталося те, що сталося Артем Богданович та Павло Олександрович проводили нараду, як раптом перший зблід неймовірно.
– Що сталося, Артеме? Тобі погано? – Павло нахилився до друга та прошепотів
– „Вона… Вона там…” – прошепотів Артем у відповідь, Павло подивився у вікно – Вибач, мені… я повинен – Артем стрімко піднявся – Прошу мене пробачити, але виникли деякі обставини, я маю вас залишити – Артем хитнув головою та стрімко залишив кабінет.
Павло подивився у вікно знову та побачив, як той, підбіг до магазину жіночого одягу та зупинився біля дівчини, що роздивлялася його вітрину.
Її довге хвилясте волосся виблискувало темним золотом у літньому сонці, довга блакитна сукня у великий білий горох, ніби ніжне весняне небо з білими хмаринками, хиталося під дією теплого літнього вітру, на білій сумочці, пов’язана ніжно-блакитна легенька хусточка, риси її обличчя майже неможливо було розгледіти через яскраве сонце, що відбивалося від скла.
– Вибачте – вимовив збентежений Артем і дівчина у блакитній сукні повернулася, дивлячись на нього крізь сонцезахисні окуляри
– Ви до мне звертаєтесь?
– Так – він мало не зомлів — Моє ім’я Артем.
– Анжела – посміхнулась дівчина і зняла окуляри.
– Анжела – це янгол – здогадався він усміхнено
– Саме так, Артем, янгол або вісниця – дівочу усмішку було ледве помітно, а очі її були схожі на золотисту лаву, дуже гарні та виразні, але Артем чомусь відчув дещо схоже на розчарування. Просто він занадто довго чекав на цю мить і от його сподівання здійснилися, як у казці, але якщо довго на щось чекаєш, пристрасно чогось прагнеш, воно неодмінно здійсниться, тільки треба вміти чекати, бути вірним своїй мрії, бути наполегливим у своїх прагненнях.
– Мій янгол – прошепотів Артем – а чи знаєте ви, як довго я на вас чекав? Так довго, що просто не можу вас знову загубити
– А ви впевнені, що шукали саме мене?
– Занадто багато збігів, це не може бути випадковістю, а нашу зустріч, цю зустріч, я бачив уві сні.
Анжела посміхнулася, якоюсь чужою, зовсім незнайомою усмішкою.
– Я вчора їй освідчився – повідомив Артем
– Що? – здивувався Павло – Що ти зробив?
– Так, можливо, я дещо поспішаю, але чекав на цю мить десять років.
– Так, довгенько – погодився друже
– Отож. Це жінка моєї мрії – зітхнув Артем
– А жінка моєї мрії не схотіла мати зі мною нічого спільного – зізнався Павло неохоче
– Як це так? – здивувався Артем неймовірно – Перший раз чую, ану розповідай!
Павло, зробивши ковток духмяного зеленого чаю, зручніше влаштувався у величезному кріслі.
– А чи знаєш ти, мій любий друже, що зелений чай я почав пити завдяки їй – брови Артема здивовано підскочили
– Наскільки я пам’ятаю, ти його почав пити ще, коли ми навчалися в університеті
– Саме там я з нею і познайомився
– Та ти що! А чому я не знав?!
– Слухай далі – насупився Павло
– Вибач, продовжуй – Артем влаштувався в кріслі навпроти
– Я її помітив, ще, коли вона приходила на підготовчі курси, ми тоді на четвертому курсі були, наступного року вона вже навчалася в університеті. Уявляєш, вона дійсно збиралася стати вчителем, саме вчителем, навіть не викладачем. У школі мріяла працювати. Така маленька вчителька – Павло посміхнувся зворушено
– Так чому у вас не вийшло? – не витримав Артем, бо він не знав жодного випадку, коли б жінки відмовляли Павлу, навпаки, „він занадто гарний, занадто розумний та занадто чарівний” зізнавалися дівчата.
– Вона не захотіла. Максимум на що я мав сподіватися, це дружба, а як можна дружити із тією, кого бажаєш? Це абсурд.
– Точно – промовив Артем розгублено – А я її бачив?
– Можливо. Вона чимось схожа на тебе
– На мене? – здивувався той
– Колір волосся трохи світліший за твоє, темні очі, хоча поряд із тобою вона буде схожа на крихітку, а так, навіть, супиться подібно, особливо, якщо щось не вдається, до того ж так само впевнена, що десь є її справжнє кохання і його вона чекатиме, і зробить все, що від неї залежить, аби зустріти свою долю.
– Розумниця. А от мені більше нічого не сниться, мабуть, скінчилися мої пошуки
– Ага, тільки я б не хотів, щоб вона зустріла таку собі Анжелу у чоловічій подобі.
– Пашо, ти знов починаєш?
– Я не починаю, а продовжую. Це дурість, кажу тобі, дурість, не така тобі жінка потрібна
– А що маленька мрійниця більше мені підходить?
– Вона хоча б не пустоголова лялька із кіношним ім’ям
– У моєї майбутньої дружини дуже романтичне ім’я і тему закрито.
– Домовились.
Весілля було чудовим, омріяним, бажаним. Мабуть, саме тому, коли свято та медовий місяць залишились позаду, невідомо звідки знову виринуло почуття розчарування, а дивлячись на дружину, Артема переслідувало відчуття „незавершеності портрету”. Чи він просто зарано одружився?
– Люба моя – чомусь язик не повертався більше називати її „янголом” – я сьогодні трохи затримаюсь, обговорюємо неймовірно спокусливу пропозицію, якщо справа вигорить будемо забезпечені на все життя
– Сподіваюсь, не спокусливіша за мене?
– Люба моя, нічого в світі для мене не може бути спокусливішим за тебе – вона розсміялася якось холодно та лоскотно, так що йому довелося трохи відняти трубку від вуха — До зустрічі
– Бувай – легко промовила Анжела та кинула трубку
„Хоч би успіху побажала” – промайнуло в голові
Угода дійсно була чудовою. Артем радів немов дитина, коли справа отримала найбажаніше продовження, тому зараз молодий чоловік, надто збуджений, щоб спокійно піднятися у ліфті на потрібний поверх, стрибав через дві сходинки назустріч коханій дружині із шампанським та букетом троянд, ледве стримуючи бажання кричати про успіх кожному зустрічному. Артем ніяк не міг повернути ключа в замку, бо тремтіли руки. Потрібно було зібратися та трохи заспокоїтися. Глибокий вдих, повільний видих. Ключ впевнено потрапив у щілину, замок тихо провернувся, двері без жодного звуку відчинились. Артем задоволений собою ступив на пухкий килим. Деякий час у квартирі стояла дивна тиша, яку перервало томливе зітхання. Невже Анжела вже спить? Нічого, зараз вона прокинеться від його поцілунку…
– А, що він про все це думає? – почувши чужий чоловічий голос, Артем застиг на місці
– Яка мені різниця, мені не має ніякого діла до того, що він думає – промовила Анжела
– Люба, він твій чоловік, і він тебе забезпечує, нас забезпечує.
– Так, так! – голос Анжели зірвався – А за це плачу я. Не ти, а я. Якби не його безглузда мрія одружитися із якимось янголом, мені здається, що він навіть не звернув би на мене увагу. Не знаю, він дивний і тримається за мене, як за втілення дитячої фантазії, не як за жінку, а як тримаються за приємні спогади, нездійсненну мрію, яка раптом стала реальністю. Це якесь збочення… він, навіть, спить не зі мною, а з кимсь, чи чимось неіснуючим. Дивиться на мене і не бачить.
– Так ти у нас професіонал, от тільки ні як не вирішу, у якій сфері: у ліжку, чи у балачках – Артем затуляв собою прохід, двоє здивовано підскочили – Ч-ч – попередив він їх – я ніколи не захоплювався стриптизом – чоловік і жінка натягнули ковдру. Артем схопив одяг та жбурнув на ліжко.
– Десять хвилин і вас немає, прихопи свої речі, люба, документи на підпис отримаєш поштою. Так що не барись і зникай.
Артем залишив квартиру. В руках все ще залишалися шампанське та квіти. Він торкнувся кнопки ліфту, механічні дверцята відчинилися, Артем поклав, те, що тримав на підлогу та відправив ліфт донизу. Було сумно, допікало відчуття знищеної надії та марних сподівань, пустих обіцянок та враженої гордості. Брехня та бруд. Бруд та брехня… Але серце не боліло. Помилка.
Десять хвилин потому він повернувся додому. Було темно і порожньо. Слава Тобі Боже. Із неймовірною відразою Артем здер постіль та метнув її у вікно. Сьогодні він заночує у вітальні, а завтра замовить нове ліжко, а це… неодмінно спалить.
Павло увійшов до Артемового кабінету.
– Готово – на письмовий стіл лягли папери.
– Вона отримала? – Павло кивнув
– І підписала – додав юрист
– От і все… – зітхнув Артем – Нарешті – він раптом посміхнувся
– Нарешті – погодився Павло – До речі, вчора зустрів маленьку вчительку – Артем здивовано випнув нижню губу та уточнив.
– Та сама мрія?
– Була колись – погодився Павло
– Зіпсувалась – здогадався друг
– Ні – посміхнувся розповідач – навпаки, але вчителювання покинула, зараз чимось таким при таким займається, що навіть розповісти не схотіла, каже, що з часом я про все дізнаюся.
– Омріяне кохання віднайшла? – Павло негативно хитнув головою, і Артем саркастично хмикнув
– Але не втратила надії
– Нехай шукає, візьме шлюб, застане з коханкою, а потім подорослішає – заключив багатостраждальний
– Тобі дуже приємно було бачити Анжелу з іншим? – серйозно спитав Павло
– Звичайно ні
– От і не бажай іншим того, щоб собі не забажав.
Артем повернувся додому злючий та нетверезий. В спальню, де стояло нове ліжко, та не було зрадниці, все одно неприємно заходити. Може квартиру знов посвятити, аби зраду, як нечисту силу викурити?
Ще біля самого під’їзду причепилася циганка, скажена. Він їй грошей дав, щоб відчепилася, а та почала звинувачувати, що він, тупезне створіння, долю свою не розгледів…
„- Тобі доля стільки підказок дала, щоб ти вірним шляхом рушав, а ти, не розуміючи їх суті, схопив перше, що на дорозі лежало! Вона ж казала „вісниця”, а ти янгол, янгол, от і отримав головний біль! До того ж, зовсім на неї не схожа… Але дуже скоро отримаєш останнє повідомлення, якщо і його пропустиш – не дорікай потім нікому і ніколи”.
Молодий чоловік витягнув з холодильника склянку пива, роздратовано стягнув набридливу краватку та плюхнувся на диван перед телевізором.
На екрані з’явилася гарненька журналістка та розповідала, дещо про українське письменництво, презентацію чиєїсь чергової роботи у стінах, якогось будинку та ще щось про янголів…
„Янголів?!” – завмер Артем так і не ковтнувши п’янкого напою.
Коли перший подив минув, він прислухався.
– … молода авторка, але її твори користуються шаленою популярністю
– Я ніколи не ставила собі за мету створити щось неповторне, шедевральне, закручено філософське – промовляла тендітна темноволоса дівчина з екрану – повірте, я почала писати, бо це було мені необхідне, наче повітря… бо не знала іншого способу бути почутою… сподіваюся, що мої зусилля не промайнуть даремно – письменниця посміхнулася чайними очима, і Артемові стало погано. Ці очі він вже десь бачив.
– Найновіша книга пані Багатенко „Мій Янгол” вже отримала схвальні відгуки критиків та читачів…
Артем зблід.
„Мій Янгол” – прошепотів він. Минуло трохи часу поки прийшов до тями. На екрані вже коментували спортивні досягнення наших хлопців та дівчат, як Артем схопився за телефон.
„…останнє повідомлення, якщо і його пропустиш – не дорікай потім нікому і ніколи”
– Павло!
– Артем, що сталося?!
– Новини дивився?!
– Так-так, ти її пригадав, вірно?! – розкричався Павло
– Я ще не дуже до тями прийшов, але маю щось робити – бормотів Артем – Де… де презентація проходила?
– Я не дуже зрозумів, чи то в Будинку Книги, чи то в Будинку Письменника…
– Зрозуміло. Бувай! – Павло ще відповісти не встиг, як Артем розмовляв із оператором міської довідки
– У нас є щось на кшталт Будинку Книги, чи Будинку Письменника? Так запам’ятав. Дякую красно!
Артем схопився з місця. Це зовсім поряд. Так близько. Приблизно через три хвилини бігу молода людина влетіла у фойє, де зовсім недавно проходила презентація „Мого Янгола”. Звичайно нікого там вже не було, напевно цьому запису вже декілька годин, а то й днів. На підлозі тільки загублені квіти та якісь папірці, та навіть ці сліди швиденько знищувала прибиральниця. Може це саме ті квіти, що тримала вона.
– Скажіть – звернувся Артем до охоронця похилого віку, що прибіг за ним слідом – нещодавно тут мала місце презентація книги „Мій Янгол”, ім’я авторки я не пам’ятаю , але це молода темноволоса дівчина із великими чайними очима…
– Я добре її пам’ятаю, таку, як вона одразу з голови не викинеш, якщо взагалі зможеш – зізнався охоронець і молодий чоловік кивнув.
– Так як її звуть, бо мені дуже потрібен „Мій Янгол” – охоронець дивно посміхнувся та жестом гукнув за собою
– А ще вона запам’яталася тим, що по закінченні всього того дійства, перед тим, як піти підійшла до мене та протягнувши примірник сказала:
„- Це єдиний примірник, що залишився, віддайте його тому, хто буде шукати свого янгола, щоб він під цим не розумів”.
Охоронець дістав книгу та протягнув її Артемові. З твердої глянцевої обгортки на фоні ясного блакитного неба із майже прозорими пухкими, наче крила янгола, хмаринками на нього гляділи великі мигдалевидні очі чайного кольору. Він перевернув книгу, але там не було ні фото автора, ні біографії, та й ім’я достатньо земне. Лада Богатенко.
– Дякую вам – нарешті він відірвався від обгортки та подякував літньому чоловікові – це саме те, що мені потрібно – охоронець лише кивнув у відповідь.
Артем підіймаючись ліфтом, відкрив книгу:
„То була неймовірно яскрава весна, пекуча та пахуча, наче середина літа. Все існувало достроково, навіть жабенятка та ящірки. Сьогодні, коли йшла через парк, на мене наскочила одна така яскраво зелена та хвостата, неймовірна гарнюня. Вилетіла із сухої трави, побачила мої туфлі й у жаху кинулася навтьоки. Вона крихітна, яскрава, як смарагд, тільки світліша...”
Останні рядки оповідання промовляли ніби до нього:
„А життя вносить свої корективи, розлучає і з’єднує, відбирає і робить казкові подарунки… Тож чекаємо на подарунки!”
Артем закрив книгу і очі одночасно. Ні, він не зможе спати, поки її не буде поряд. Артем потягнувся та набрав номер Павла
– Артем?
– Звідки знаєш?
– А хто мені ще може дзвонити на світанку. Ну?
– Це вона. Сто відсотків вона.
– Впізнав її все-таки…
– Як же ж я її не впізнаю, коли стільки років марив нею.
– Це моя Лада, маленька вчителька – пояснив Павло
– Та сама?! Друже я… навіть і не знаю
– Казав же я, що ви дуже схожі, і не помилявся. Шукай її, хлопче, шукай щосили – порадив Павло та поклав трубку. Артем відкинувся на подушки та заплющив очі…
…Дівчина із довгим темним волоссям, що виблискувало жовтогарячою хвилею у весняному сонці, роздивлялася щось у вітрині магазину, назва якого здавалася дуже знайомою і це волосся він вже десь бачив, але воно виглядало дещо інакше. Риси її обличчя нечітко відбивалися у склі до того ж вона прикривала очі рукою, мабуть, від сонця.
„Мій Янгол” вимовили її губи, це точно, і вона посміхнулася. Артем наблизився до неї й побачив, що вітрина магазину була заставлена книгами із блакитною обкладинкою, що мала назву „Мій Янгол”. Раніше цього не помічав.
По-літньому яскраве сонце пробивалося крізь вікно. Треба підійматися, скоро на роботу, сьогодні важливий день… Ого! Дев’ята година… Молодий чоловік зістрибнув з ліжка та почав збиратися.
– Пашо! Ти де?!
– Я в дорозі
– Мене вже проїхав?
– Ще ні
– Заїдь за мною, будь ласка, не можу сісти за руль
– Пив вчора
– Було, каюся
– Виходь – в мобільному переривчасто загуділо
– Дякую, друже – Артем впав на переднє сидіння
– Гірше безсоння може бути тільки похмілля – констатував Павло і автомобіль рушив з місця
– Похмілля мене не стосується, а от безсоння, я вранці очі ніби на хвильку заплющив – бах! – і дев’ята… Стій! – Павло з переляку пригальмував
– Що сталося?! – Павло витріщив сині очі на Артема, коли той вистрибував з машини, а коли зрозумів, що відбувається, вронив рудоволосу голову на руль, сміючись.
Довге темне волосся виблискувало жовтогарячою хвилею у весняному сонці, і це волосся він вже бачив багато років тому. Риси її обличчя нечітко відбивалися у склі вітрини книжкового магазину, в який він часто заходив під час навчання в університеті, вона прикривала очі рукою від сонця.
„Мій Янгол” вимовили її губи, і вона посміхнулася, роздивляючись полиці заставлені її книжками. Артем наблизився до неї, дівчина обернулася, побачивши його відбиття поряд. У неї світла шкіра, без жодного сліду засмаги. Молодий чоловік зітхнув.
– Ми знайомі? — насупилась вона
– Я Артем.
– Артем? А чи є в тебе знайомий на ім’я Павло Курбський? – і той здивовано кивнув
– Павло мій найкращий друг – вона посміхнулася
– Я, навіть, не здивована, що бачу саме тебе.
– Ти чекала на мене?
– Мабуть.
– А я бачив тебе уві сні – Лада повела бровою
– Я залишила тобі повідомлення
– Я отримав його, але як?..
– Ти не шукав мене і останнє, що від мене залежало, я зробила
– Стала відомою?
– Це було не легко
– Я шукав і помилявся, і втрачав надію…
– Ти не мав на це право – він хитнув головою і взяв її за руку
– Куди?
– Хочу, щоб ти поставила свій автограф – Лада посміхнулася
І вона поставила, а потім він та ще парочка свідків, але це було згодом і нас вже не стосується